Мої старенькі

Так сталося, що у моєму будинку живуть лише пенсіонери (вірніше, пенсіонерки). Усі вони - люди особливі, стомлені життям, із зовсім іншим баченням світу і пріорітетами, які часом мене дивують. У кожного своє горе. Щодня я відчуваю їх світ. Іноді мені важко з ними, але намагаюся допомагати і миритися з їх світобаченням, сподіваючитсь, що там, за 40 км, де живе моя старенька мама, теж знайдуться люди, які їй допоможуть і зрозуміють. Ці старенькі усе бачать, від їх пильного нічого не сховаєш. Навіть моя мама не ставить мені стільки запитань, скільки ставлять вони: "Куди йдеш?", "Чому затрималася?", "Що купила? За скільки?" Іноді це дратує, але розумію: їх треба розуміти і часом просто терпіти. Взагалі вони у мене дуже хороші, хоча іноді через дрібницю можуть влаштувати такий Армагедон... А як би я поводилася,якби доводилося виживати на 1,5 тисячі гривень? А вони ще і дітям своїм намагаються допомагати. А коли я повертаюся з роботи пізно вечором, можуть нагодувати мене супом чи картоплею. А я поміряю їм тиск чи рівень цукру в крові... Ось такі вони, мої старенькі. 

Кажуть, що Бог ставить на небі галочку тим, хто допомагає людям. Це справді так.