Щоб побачити світанок, потрібно перечекати ніч

Колись давно мене назвали в честь маминої сестри. За вісім місяців до мого народження вона померла. Мамина сестра Оля була ще зовсім молодою. Катаючись на ковзанах, вона впала, ударилась головою, стався крововилив у мозок. Можливо,  тепер її б урятували. А тоді в маленькій лікарні райцентру вона померла за кілька днів. 

Коли у моїх батьків народилися близнята (ми з сестрою),  одну з дівчаток відразу назвали Олечкою (так називала мене бабуся Марфа), а іншу назвала наша сестра Свєта. Вона вибрала для моєї сестри-близнючки імя Наташа (так звали її кращу подругу). Потім, коли нам виповнилося по 10 місяців,  нас відвезли до бабусь: я разом з мамимою мамою бабусею Марфою поїхала у село Бурімка на Чернігівщині, а сестру відвезли на Київщину, де на березі мальовничої річки Рось у селі Москаленки її плекала татова мама  - бабуся Килина. 

Якби ви знали,  скільки казок переповіла мені бабуся Марфа. І де вона їх тільки брала? Згодом, коли у мене народилася донечка, я намагалася знайти ті казки у різних збірках, але марно. А ще бабуся Марфа була чудовою швачкою, я б сказала, навіть модисткою. Уявляєте, вона шила модні сукні усім сільським модницям. Це вона навчила нас із сестрою шити. Уже в 9 класі я шила собі сукні, спідниці, блузки. Згодом навіть костюми, пальто... А як знадобилися мені ці навички, коли  у мене народилася донечка. Зі своїх речей я шила їй крутяцькі сукні, куртки, комбінезони...

У школі працюю більше 25 років. Аж страшно від цієї цифри: це ж ціле життя. Іноді буває дуже важко, часом навіть нестерпно. Але тільки двічі за цей час мені хотілося залишити цю роботу. І то це була скупа думка, дуже короткотривала, якісь хвилини відчаю чи розпачу.  А потім я думала: а як же я без школи? Але про це згодом.